І.Б.: Доброго дня усім присутнім! Доброго дня, Іван! Дякуємо, що приєдналися до нашої конференції. Думаю, більшість з вас знає Івана, а хто не знає, то повідомляю, що він наш випускник, який вирішив продовжити навчання у Франції. Тож почнемо наше інтерв’ю. Нас передусім цікавить ваше навчання. Скажіть усім, де ви навчаєтеся.

І.Г.: Це щось на зразок нашого «спеціаліста» – нижче за «бакалавра», але вище, ніж звичайна категорія.

І.Б.: Молодший спеціаліст, так?

І.Г.: Так.

І.Б.: А як саме називається заклад, де ви навчаєтеся?

І.Г.: Saint Jude. Ну, це католицький заклад, – щось типу «Інститут святого Юди».

І.Б.: Ми зрозуміли, добре. І яка у вас спеціальність?

І.Г.: Міжнародна комерція.

І.Б.: Супер. А які ще у вас є спеціальності?

І.Г.: Чесно, їх тільки дві – другу я забув, але вона теж пов’язана з комерцією.

І.Б.: І що з вас на виході повинно бути?

І.Г.: Ну, тут я навчаюся 2 роки, потім можна ще довчитися 2,5 роки і я отримаю звичайного бакалавра та магістра. А на виході це типу помічника в комерційній діяльності. Тобто буде якась людина, яка всім цим керуватиме, а я буду під рукою їй підказувати й т. ін., вирішувати її проблеми.

І.Б.: Добре. І який у вас порядок дня? Скільки у вас пар на день, що ви робите?

І.Г.: Пар на день – вісім.

І.Б.: Боже мій.

І.Г.: Прокидаюся о 6.50 (сміється), просто жах. О 7.30 я вже виїжджаю з дому. О 8 у мене перша пара. До речі, може бути о 8, а може бути о 9. Там просто в обід дають дві години і буває так, що забирають одну годину.

Н.О.: Ваня, пара – це скільки? Це 1 година? Це 60 хвилин, так?

І.Г.: Так, так.

Н.О.: Тобто година. Бо в нас пара трошки більша – 1 година 20 хвилин.

І.Г.: Ну, там буває по годині, буває по 40 хвилин. Зараз подивлюся. (Оглядає свій розклад). 55 хвилин.

Н.О.: А, 55 хвилин, і 5 хвилин на перерву, так?

І.Г.: Ні, перерва тут раз через раз.

Н.О.: 55 хвилин закінчилися й у вас одразу починається наступна пара?

І.Г.: Моментально.

Н.О.: Тобто вийти кави попити не вийде? На перекур ні́коли вийти?

І.Г.: Там ставлять 2 пари, і між цими 2 парами має бути якась перерва, але її взагалі не використовують. Й оця перерва, щоб піти попити кави – то між другою парою та третьою парою, там через кожні дві пари дають по 10-15 хвилин.

І.Б.: І як ви навантажені протягом тижня?

І.Г.: Понеділок, вівторок – це робочі дні, середа – вихідний повністю… Ні, не повністю. Тут буває через тиждень зайнятий ранок, 4 години на контрольну, і з четверга по п’ятницю також навчаюся.

Н.О.: Контрольні тільки письмові?

І.Г.: Так, тільки в письмовому вигляді.

Н.О.: А усне опитування є чи немає?

І.Г.: У класі, тільки за це оцінок не ставлять.

Н.О.: Ну, опитують усно, так?

І.Г.: Так. Але там загалом подають інформацію, а так щоб зрозуміли ми чи ні – то вже не їхні проблеми.

Н.О.: Тобто у вас як лекційні заняття, а практичних не було?
І.Г.: Практичні є, але коли ми відповідаємо, вона це не бере до уваги зовсім, вона цього не оцінює.

І.Б.: Тільки письмові контрольні – оцінка, а все інше – ні, так?

І.Г.: Ну, там усе здають письмово.

Н.О.: А відвідування обов’язкове?

І.Г.: Так. Тут таке, щоб зранку прокинувся й вирішив не піти, узагалі не проходить. Там на вході є суворий дядько, і якщо ти запізнишся, то він дасть тобі по саме нікуди.

Н.О.: І що за це буде?

І.Г.: Тут є різні види покарання. Якщо в молодшій школі ти просто пишеш покарання, то в нас ти залишаєшся на годину пізніше в окремій кімнаті.

Н.О.: І що ви там робите?

І.Г.: Робимо домашнє завдання (сміється).

І.Б.: Розкажіть нам про ваші підручники.

І.Г.: Книг тут немає. Ну, їх тут узагалі не дають – кажуть, щоб ми все шукали в Інтернеті. Але загалом викладачі подають це в електронному вигляді.

І.Б.: Як у вас проходять заняття іноземної мови? Вони чимось схожі на наші, нічим не схожі на наші?

І.Г.: Зовсім. Чесно, я ось за цим скучив. У нас тут, здається, по 6 годин іноземної мови на тиждень, і за ці 6 годин вони насправді видають дуже мало інформації.

І.Б.: Як це «по 6 годин»?

І.Г.: Ну, 3 години на тиждень: 3 години англійської та 3 години іспанської.

Н.О.: Як ваша англійська на фоні інших?

І.Г.: Ну, вони слабкі в мовах. Приблизно ми рівні (сміється).

Н.О.: Зрозуміло. Тобто в англійській ви там на рівні?

І.Г.: Тут часом думаєш, що я щось знаю (сміється).

І.Б.: Яка у вас ситуація з прогулами?

І.Г.: Пропускати взагалі не можна. Я просто така людина, що мені самому страшно пропускати.

І.Б.: А як щодо списування?

І.Г.: Узагалі ніяк не проходить. Телефон помітять – ти потім забираєш його в батька. Ну, у мене жодного разу не забирали. Іноді, якщо викладач добрий, то він попереджає, каже, типу, «прибери», а потім забирає, віддає, і вже тоді сварить. Списати на контрольній нереально: уявіть собі клас, де нас розсаджують по алфавіту. Отож нас розсаджують так, що твої сусіди всі з паралельного класу.

Н.О.: І ті, хто з паралельного класу, списати не дадуть?

І.Г.: Ні, взагалі ніяк.

Н.О.: А не закладають того, хто списує?

І.Г.: Ні, у нас дружний колектив – якщо хтось і закладе, то його всі зацькують.

М.І.: А один в одного ви списуєте?

І.Г.: Я намагався організувати щось подібне, але вони, чесно, жадібні. Вони добрі як друзі й т. ін., але як студенти… ну, не знаю. До речі, є ще одна така цікава штука, як спільні проєкти. Дають домашнє завдання й кажуть зробити його втрьох. І ми втрьох якось намагаємося щось вирішувати.

І.Б.: Так, проєкти – це хороша ідея, треба її практикувати. Це у вас правильно роблять. До речі, Вас там багато в класах?

І.Г.: 30 осіб. Але в середньому ми приходимо по 24, по 25.

І.Б.: Вас на англійській, на іспанській ділять на групи чи ні?

І.Г.: Ні, рівно 30 осіб у класі.

Н.О.: А як зазвичай у вас проходить пара іспанської? Ну, граматику пояснюють, іспанською вона з вами говорить чи ні?

І.Г.: Лише іспанською. Коли я прийшов на пару, вона тільки для мене підлаштувалася, і ми повторили деякі теми – усе.

Н.О.: Тобто методика викладачів вам не підходить, не подобається?

І.Г.: Ну, скоріше за все, так. Я чув, у майбутніх викладачів таких предметів, як методика викладання та педагогіка, немає. Ось у нас люди, які викладають, – це люди з бізнесу, і такого поняття, як диплом викладання, у них немає.

Н.О.: А ви рік навчатиметеся в цьому закладі чи більше?

І.Г.: Два.

А.К.: От у мене таке питання. Французи й українці прямо дуже різняться по менталітету чи як?

І.Г.: Щодо менталітету, так, вони дуже різні. Ось я французам кажу, що ми, українці, як таргани – усюди адаптуємося й т. ін., а вони… Навіть, часом, такі прості речі, як взяти ніж і використати його замість викрутки…

М.І.: Ні, вони так не зроблять?

І.Г.: Ні. А якщо ти це зробиш у їхній присутності, то вони вважатимуть тебе за генія.

М.І.: А в чому ще явні відмінності?

І.Г.: У тому, що вони знають свою спеціальність і лише її штудіюють, а все, що навколо, таке враження, їм не потрібне.

М.І.: Чи відрізняється чимось французьке виховання дітей від українського?

І.Г.: Ну, ременя ви тут ніколи не побачите, але ручку проклянете. У школі будете відміняти дієслова, а вдома писати фразу «Я не повинен робити того чи того» і отак разів п’ятнадцять. У кращому випадку. Малим дітям двадцяти разів достатньо, але в мене були покарання по 800 разів! (сміється) Мені зразу дали написати двадцять разів, але я зробив кілька помилок, а за кожну помилку мені по десять разів накинули, так і вийшов на вісімсот.

Н.О.: Законом заборонено давати lignes à écrire ! Уже, мабуть, років тридцять заборонено. А все одно таке покарання дають.

І.Г.: У мене зараз брата покарали через те, що викладача не було в класі і вони занадто шуміли. То коли вона повернулася, дала їм аркуш А4, надрукований дрібним шрифтом з обох боків, щоб переписали. Я подивився – я б не писав.

Н.О.: А якщо не напише?

І.Г.: Тоді посидить годинки дві у тому кабінеті [кабінет наглядача за дисципліною]. Але в тому кабінеті його змусять писати. Краще одразу зробити по-доброму, ніж під наглядом поганого дядька (сміється). А щодо контрольних, то коли ми заходимо в аудиторію для контрольних, цей дядечко може почати репетувати лише тому, що хтось підійшов не до свого столу.

М.І.: У вас у кожного своє місце?

І.Г.: Коли ти на екзамені, у тебе свій стіл.

М.І.: Чим іще відрізняються французи від українців?

І.Г.: О, багато чим! Наприклад, в Україні так прийнято, щоб чоловік добре заробляв, а жінка стояла на кухні. У нас в сім’ї готує тільки батько. Мама дуже рідко готує. І мені, чесно кажучи, більше подобається те, що готує батько.

І.Б.: Ви допомагаєте по кухні?

І.Г.: Аякже, ми недавно таку гарну лазанью разом приготували! У нас є графік чергування. Батько хоче, щоб ми усі вміли готувати, були пристосовані до життя.

І.Б.: Борщики, супчики, голубці – ви нічого нашого не готували?

І.Г.: Ще ні, але я планую нагодувати їх борщем. Я їм коли описую, що таке борщ, то вони кажуть, що ми, мабуть, відкладемо це на завтра. У них же суп, як сік – усе в одну каструлю кинули, помішали й зміксували. А в нас суп – це суп.

І.Б.: Ви ж на Півночі живете, так? Я десь чула, що на Півдні смажать на олії, а на Півночі ‒ на маслі. Як у вас готують їжу?

І.Г.: На маслі. У нас вдома немає олії. Серйозно. (сміється) Я ніколи не бачив тут олії.

Н.О.: А картоплю на чому смажать? На маслі? Чи не смажать?

І.Г.: Не смажать. Хоча… якби захотіли посмажити, то у нас тут є щось на зразок мультиварки.

М.І.: Як ти ставишся до круасанів? До випічки? До солодкого?

І.Г.: Це стереотип, кажу одразу. Не знаю, може, це ми такі нетрадиційні, але круасани тут купують лише тоді, коли гості приїжджають. Якби у нас хтось із друзів залишися ночувати, то ми купували б круасани, щоб було на столі. А для себе – ні. І без них нормально. А солодощів я терпіти не можу. Взагалі старші солодке не дуже їдять, а діти – так, крадуть із шафи дуже часто. Їх потім карають, звичайно.

М.І.: А друзі в тебе є якісь? Як узагалі молодь зустрічається? Адже карантин…

І.Г.: Чесно кажучи, їх навіть корона не спиняє. Я на парах чую. як вони тихенько домовляють про зустрічі. Тут так побудована система, що якщо ти виходиш на вулицю, то треба надрукувати attestation. Листочок, у якому вказана причина виходу на вулицю. І там є такий пунктик – «їду по їжу». Ставите час, коли ви виїхали, і можна кататися скільки завгодно. І якщо зупинить поліція, то вони не чіплятимуться. От якщо в сусіднє місто поїхати, то тоді запитають, навіщо так далеко їхати по їжу.

І.Г.: Зараз я покажу вам, як виглядає наш заклад. Кожна аудиторія має свою назву: Salle Terre, Salle Océan, Salle Magnolia, Salle Eglantine, Salle Tamaris, Salle Hortensia... Я іще таке помітив, що в Україні на території університету курити заборонено. А тут де вийшов, там і кури. Навіть під вікнами наглядача за дисципліною – тобі нічого не скажуть.

(Ми просто наводимо знімки без коментарів)

Їдальня, де можна також попрацювати над спільними проєктами

Кабінет, у якому проходять заняття англійської мови – кілька таких столів для роботи в групах

Тут пишуть контрольні роботи

Тут також проходять заняття англійської. Викладач у будь-який момент може побачити, що відбувається на вашому екрані

І.Г.: Я вам чесно скажу, тут дуже багато техніки, але страшенно бракує нашого українського інформатика. Вони іноді таке чудять!..

І.Б.: Можете щось сказати про французькі регіоналізми? Особливо ті, які властиві для вашого регіону?

І.Г.: Це буде важко. Для мене все, що я тут чую, сприймається як природнє. Я не знаю, що з цього регіоналізми.

І.Б. А Францією ви мандрували?

І.Г.: Трохи. На відпочинок. Або хіба як виняток кудись за путівкою. Але планую. У мене після пар країнознавства склалося враження, що я Франції зовсім не знаю.

І.Б.: У нас закінчилися питання. Хочете ще щось сказати наостанок?

І.Г.: Я скучаю за українською освітньою системою. Нас вчили, що людський мозок може працювати годину двадцять, а далі починає страждати. А у нас тут іспити тривають по 4 години. Перший іспит я написав ідеально, а на другому не міг зосередитися. Хочби перерву якусь зробили. Для мене це жах.

І.Б.: А французам як?

І.Г.: А французи звикли, їх від народження до цього готують. Не знаю, може, це така методика усадити дитину і змусити її думати, що вона комусь щось винна і що мусить усе життя працювати. Дитина повертається додому, а там іще гора завдань. Хоча мій брат сідає гратися на Xbox чи PlayStation. І після цього мені не дивно, що деякі французи взагалі нічого не хочуть і шукають якусь непримітну роботу чи вступають у якусь бурсу.

М.І.: У них мало часу на відпочинок?

І.Г.: Страшенно бракує. Я згоден, що тут є середа, субота, неділя, але я краще б навчався у середу, але повертався б додому десь о другій-третій щодня.

І.Б.: А смішні непорозуміння через мову у вас були?

І.Г.: Так. Через різницю між « ouais » i « oui ». Я різниці не бачу. І батькам теж байдуже. Але якщо ти кажеш викладачці « ouais », то вона виправляє: «Не « ouais », а « oui, madame ». Ну, і в мене проскакували такі фрази, на які вона казала, щоб я так говорив зі своїми друзями.

А.К.: Уже питання про кухню прозвучало, але я хотів запитати, як у вас там до багетів ставляться?

І.Г.: У них немає традиції їсти хліб за столом, як у нас, наприклад, із супом. До супу тут роблять сандвічі. Я от думаю, що можна було б зробити звичайний борщ, то і сандвічі не потрібні були б. І так, тут не купують хліб, тут купують багети.

І.Б.: А стереотипи про те, що французи їдять равликів, фуагра…

І.Г.: Їдять, але тільки на свята. На Різдво, на Новий рік – обов’язково.

І.Б.: А що ви їсте в будні?

І.Г.: Учора піцу їли, позавчора ‒ картопляний салат. Може, це не так смачно звучить, але це класно. Там є картопля, ковбаса, помідори… Ось тут у мене є план того, що ми їмо: кускус, суп, макарони – їх тут часто їдять. Є іще така штука, croquemonsieur називається. Це щось на зразок сандвіча, тільки вона затискається й нагрівається.

М.І.: Чи готуєтеся вже до Різдва? Прикрашаєте?

І.Г.: Ще рано. Думаю, з наступного місяця почнемо. Тут є така гарна штука – великий календар, у якому багато шоколаду. Ти щодня перед Різдвом відкриваєш віконечко і їси шматочок шоколаду. А взагалі Різдво – найбільше свято, Новий рік так не шанують. Але Новий рік святкують з друзями, а Різдво – з сім’єю. А, іще Геловін був. Мій батько навіть цукерки купив, думав, що хтось постукає у двері, але через карантин ніхто так і не прийшов.

І.Б.: А за нормальних умов ходять?

І.Г.: Якби не карантин, то до нас би уже людей п’ятнадцять прийшло.

І.Б.: У чому секрет успіху вашого навчального закладу?

І.Г.: Тут річ не стільки в їхньому гарному викладанні, скільки в тому, що дуже суворий відбір. Слабкі учні просто відсіюються після школи.

І.Б.: Тобто з вашої групи після першої сесії теж відсіють?

І.Г.: У нас тут не буде сесії. По-перше, через карантин, по-друге, завдяки contrôle continue – поточному контролю. Іще хотів сказати. В Україні можна без проблем отримати «відмінно», у Франції, щоб отримати «відмінно», треба когось вбити (сміється). Іще дуже гарно, що усі оцінки, які я отримую, я можу подивитися в спеціальному додатку.

І.Б.: Що ж, якщо більше немає питань, то будемо прощатися. Дякуємо вам за те, що вийшли на зв’язок. Величезне спасибі, що нас не забуваєте. Нам було дуже цікаво.

І.Б.: Тетяно Вікторівно, найперше питання: де ви працюєте?

Т.В.: Це INALCO, можеш знайти в Інтернеті, там більше інформації ‒ Institut national des langues et cultures orientales. Тут дуже багато різних мов викладають.

І.Б.: Як організовано робочий тиждень студентів?

Т.В.: Я насправді дуже мало знаю про студентське життя. Треба буде, щоб колись наші студенти зустрілися онлайн, вони краще знають. Але у моїх зараз іспити, тому я їх не чіпаю. Їм потрібно зосередитися.

І.Б.: Добре. Тоді розкажіть мені те, що ви знаєте.

Т.В.: Ну, усі, мабуть, знають, що вступних іспитів до вишів у Франції немає. До нас на російську можна вступати на перший курс, якщо ви вивчали російську у середній школі (є такі ліцеї), в іншому разі вступаєте на підготовчі курси, після яких уже можете стати студентом. Але не все так просто. Ми не можемо прийняти всіх. Тому існує спеціальна комісія, яка розглядає досьє вступників, читає мотиваційні листи, намагаючись відібрати найкращих, тим більше що через covid-місця ми трохи обмежуємо набір.

І.Б.: Що іще за covid-місця?

Т.В.: Для того щоб забезпечити дотримання дистанції в аудиторіях ми змушені набирати менше студентів, ніж хотілося б. Але бажаючих все одно багато. Через карантин учні отримали поблажки при складанні bac, склали його набагато краще, ніж могли б, тож усі помчали здобувати вищу освіту. Відбір існує і на перший курс, і на підготовчі курси.

І.Б.: Що вивчають на підготовчих курсах?

Т.В.: На підготовчих курсах зараз навчається 100 осіб, ми їх ділимо на дві групи по 50 осіб на лекції і на 4 групи по 25 на практичні курси. Вони вивчають теоретичний курс, який називають «Теоретична граматика», але туди входить і фонетика, і морфологія… Це лекційний курс. Я викладаю практичні курси, куди входять граматика, фонетика, практика усного мовлення, практика писемного мовлення. Теоретичний курс читається рідною мовою студентів – французькою. На практичні дисципліни відводиться 6 годин на тиждень, на теоретичні ‒ 2 години.

І.Б.: А на першому курсі?

Т.В.: Вони вивчають ті самі дисципліни. Звичайно, розширено й поглиблено. Не стоять на місці. Плюс додається ще історія й географія. І англійська мова.

І.Б.: Скільки років треба навчатися, щоб отримати аналог українського бакалавра?

Т.В.: Три роки. Тут це називається licence. Насправді у них є ще юридична російська, ділова мова, російська для преси, основи перекладу.

І.Б.: Це такі спеціалізації?

Т.В.: Я б не сказала. Краще подивися на нашому сайті, там, можливо, краще це все описано. Знаю, що licence можна отримати економічного напрямку також. (Від І.Б.: Я знайшла характеристику кожного року навчання включно зі знаннями, які за цей рік мають здобути студенти, та прізвищами викладачів. Вражає. http://www.inalco.fr/sites/default/files/asset/document/etudes_russes_-_descriptif_2020-2021_1.pdf)

Т.В.: З другого курсу у них починається література. Причому літературу викладають не так, як у нас – галопом по Європах, а ґрунтовно. Можуть цілий семестр виділити на одного письменника чи навіть твір. Взагалі вони, як на мене, забагато викладають рідною мовою. Мені колись говорили студенти другого курсу, яким я викладала практичні курси Expression orale i Expression écrite, що російською вони говорять лише на практичних курсах. А вони в той час на літературі вже вчили «Герой нашого часу» Лермонтова! Тобто мовою володіли на тому рівні, щоб спілкуватися нею на літературні теми. Звичайно, роль рідної мови повинна що далі, то зменшуватися, але у мене таке враження, що тут цього немає. У кожному разі підсумкове завдання вони виконують російською.

І.Б.: Що ж, кому що болить, той про те і гомонить. Скажіть, будь ласка, як у вас зі списуванням? Списують? Як із цим борються?

Т.В.: У нас тут майже всі мої колеги або з Росії, або з України. То як ми боремося? Так, як звикли вдома. Сваримося, намагаємося до совісті достукатися. Але французи не списують. Вони звикли все робити самостійно. Навіть поривів таких немає. Працюють чесно. Біда з російськими студентами – отут «ні стида, ні совісті». Маю на увазі скоріше російськомовних – тут багато казахів, чеченців, представників народів Кавказу. Вони безсоромно списують з різних сайтів. Чи за дурну мене мають? Я, звичайно, все бачу і повертаю їм роботу з поганою оцінкою і вказую сайт, з якого вони списали, не лінуюся перевірити. Потім у них іще вистачає нахабства запитати, коли вони можуть перездати! Я втратила свій час, щоб читати оці дурниці, а потім іще муситиму приймати перездачі?!

Я іще повинна сказати, що тут дуже мало таких студентів, які тільки тим і займаються, що навчаються. Майже всі або десь працюють – офіціантами, наприклад, ‒ або вчаться в іншому університеті чи на іншому факультеті.

І.Б.: Так, у мене таке питання назрівало, бо я підрахувала, що на підготовчих курсах вони працюють лише 8 годин аудиторно, а з першого курсу трохи більше… Скажіть іще таке: як у вас із підручниками? Якими ви користуєтеся підручниками?

Т.В.: У нас немає підручників. Точніше не зовсім так. В університеті у вільному доступі є копіювальні апарати, на яких викладачі можуть розмножити потрібні їх матеріали. І ніхто не буде рахувати кількість аркушів паперу, які ти використав. Не знаю, може, студенти теж до них мають доступ через студентський квиток, я про це не задумувалася. Але я можу спокійно роздрукувати те, що мені потрібно, перед заняттям, а потім роздати ці копії студентам. Якщо потрібно скопіювати цілий підручник, то я віддаю його в репрографію, його розмножують, зшивають, і я можу роздати це студентам. Все за рахунок університету. Взагалі якби мої колеги довідалися, що ви десятиліттями працюєте за Поповою-Казаковою, вони були б шоковані. Тут кожен пристойний викладач повинен випустити свій авторський підручник. Не будемо говорити про якість цих підручників, але вони є і повинні бути. Хоча з іншого боку навіщо вигадувати велосипед, якщо він уже існує і то непоганий? Що цікаво, вони теж віддають свої підручники в репрографію, де їх копіюють, тобто студенти не отримують оригінальних книг.

І.Б.: Насправді ми потихеньку випускаємо свої посібники, але не все одразу…

Т.В.: Я розумію. Думаю, Попова і Казакова не самі цей підручник укладали, там був цілий авторський колектив, який працював не один рік.

І.Б.: Як ви працюєте в умовах карантину?

Т.В.: Зараз ми всі працюємо на дистанційці. Зустрічаємося через Zoom. Це важко. Думаю, у вас теж така ситуація. У студентів поганий Інтернет, поганий зв’язок, вони можуть десь зникати. Нас проінструктували, що вимагати від студентів увімкнених камер не можна, бо не в усіх є така можливість. Мені доводиться роздруковувати ці двадцять з гаком робіт вдома, перевіряти їх, потім сканувати і надсилати студентам. Мене ніхто не перевіряє, це моя ініціатива, але я думаю, так усе повинно бути. На іспити ми приїжджаємо в університет.

І.Б.: Як узагалі ваші студенти?

Т.В.: Студенти як студенти. Теж люди. Я от задала їм твір «Мій інститут». І що? Уявляєш, вони навіть не знають, де у нас бібліотека! Мабуть, далі туалетів вони інституту не знають.

У цьому корпусі INALCO знаходиться бібліотека La Bulac – Bibliothèque universitaire des langues et civilisations

І.Б.: Що ж, і таке буває.

Т.В.: Крім того, наші студенти дуже відрізняються від українських ще і віком. В Україні люди поспішають жити. Закінчив школу – біжиш в університет, потім на роботу. Паралельно намагаєшся влаштувати сімейне життя. Тут такого поспіху немає. Дівчата починають думати про шлюб десь років у 28, а хлопці і то пізніше. Шукають себе. Якщо українці вступили в університет, а потім бачать, що їм щось не підходить, спеціальність не до душі, вони домучаться ті чотири роки, проклинаючи все і всіх. Тут такого немає. Вступив в університет, повчився півроку, зрозумів, що не твоє – кидаєш, шукаєш своє. І це ж не обов’язково після ліцею кудись вступати. Німці он взагалі рік після школи ледь не примусово повинні волонтерити, а вже тоді кудись поступають. А ще серед моїх студентів багато людей старшого чи навіть пенсійного віку. Були навіть сімдесятирічні. Мають час і бажання навчатися. Хочуть тренувати мозок. Це ж не те що вони приходять вільними слухачами, ні, навчаються цілком серйозно, старанно виконують всі завдання.

103. Саме стільки мов викладають в INALCO

І.Б.: Чим відрізняються ваші викладацькі обов’язки від тих, які у вас були в Україні?

Т.В.: Набагато менше писанини. Ми не заповнюємо тисячі папірців. У нас навіть індивідуальних планів немає! Тут ти відповідаєш перш за все перед собою. Ніхто тебе не буде розпікати за те, що ти не пишеш статей. Просто це вплине на шанси отримання наступного контракту. А от стосовно укладання контрактів – документації набагато більше. Усі повідомлення надходять поштою, ніяких усних запрошень чи повідомлень.

І завантаженість у нас зовсім інша. У доцента (maître de conférences) 6 годин занять на тиждень, у викладача ‒ 10. Причому ця кількість годин стабільна. Це не так, як у вас: курс на 40 годин вичитується у жовтні і тижневе навантаження зменшується. У нас кожен курс читається цілий рік. За рахунок невеликої кількості аудиторних годин у викладачів є час на створення тих самих підручників, підготовку до занять, написання статей.

І.Б. Що ж, дякую вам за інтерв’ю. Думаю, ще зв’яжемося.

Т.В.: Так, і обов’язково проведемо конкурс читання поезії.

І.Б.: Звичайно. Ще раз дякую. На все добре!

Т.В. Щасти!

Французький слід в українському костюмі

Зараз ми не можемо уявити традиційний український костюм без квітчастої хустини чи вишиваної сорочки. Але чи можливо, щоб деталі, здавалося б, типово українського гардеробу були запозичені зі столиці світової моди? Авжеж що так!

Тернова хустка, як виявляється, тернова зовсім не тому, що під час її виготовлення використовували терен, а тому що її створив Терно! І це зовсім не українське прізвище. Гійом Луї Терно якраз і запровадив масове виробництво таких хустин, які були дешевшими за ткані вручну індійські чи перські шалі. Утім, для пересічного селянина, що жив на території Польщі у кінці ХІХ сторіччя, треба було працювати 10 днів, аби заробити на таку хустину.

Гаразд, з хусткою все зрозуміло. Парижанки люблять носити шалики, то чому б не поділитися з іншими? От вишиванка – це типово український одяг! Ну, майже.

Вишивка присутня у костюмі багатьох народів світу: від Африки до Тибету чи Перу. Однак не можна сказати, що у французькому національному костюмі вона посідає особливе місце, адже мережива у Франції набагато більш популярні. Та все ж французи і тут зуміли відзначитися! Так, кожен регіон України має типові орнаменти вишивки, які свого часу витіснила добре відома вишивка «хрестиком». Цю диверсію здійснила мануфактура одного французького підприємця – Генріха Брокара. Ця фірма продавала парфуми і мило, загортаючи їх у папір, на якому і були зображені схеми, які швидко перекочували на вишивані сорочки, витіснивши численні традиційні українські стилі вишивки. (Саме тому цю вишивку називають іще «мильною», адже обгортки були від мила). Так на сорочках з’явилися маки і троянди, яких там раніше ніколи не було, став популярним мотив виноградної лози, який був більш типовим для Західної Європи. Та що й казати, на рушники перемандрували екзотичні птахи, включно з папугами. Мода на «брокарівщину» спершу поширилася містами, де доступ до мила й парфумів був простішим, а вже потім дійшла до сіл. Отож, традиційна українська сорочка, як виявляється, зовсім не така, якою ви її уявляли.

Брокарівська вишивка

Готуючи цей допис, ми надихалися такими сторінками: shorturl.at/gpQ37, shorturl.at/adhzI, shorturl.at/fwLQ2, https://youtu.be/xujYtCH39sQ